Мости з’єднують, мости — це щось міцне, мости — це надовго.
Є у нас в Городенці споруда, збудована на початку XVIII ст. графом Миколою Потоцьким. Це — Три мости. Звідси, фактично, і пішла назва. Було це далекого, чи не далекого 1990-го року. Після першої «Червоної Рути», на хвилі відродження української пісні. До того часу нас називали і «Дністряни», і «Музики». Але коли ми записали на касету декілька пісень місцевого композитора Володимира Парфенюка для відправлення до Канади, а там на той час був великий запит на українську пісню, необхідно було вказати виконавців. Тоді і з’явилася назва «Три Мости». Склад був такий:
- Володимир Ротерман — бас-гітара, вокал
- Ігор Бабинець — гітара, вокал
- Богдан Москалик — клавішні, вокал
- Петро Тонковид - саксофон, баян
Замість барабанів була ритм-машинка Yamaha RX15, не найсильніша навіть на той час. Але і таку складно було знайти і придбати. Заплатили ми за неї 5600 радянських карбованців. Для порівняння, десь так коштувала легкова машина «Жигулі». Тепер за цей інструмент ніхто не дасть і 50$. Ми були далеко не перші на наших теренах, хто мав це японське «чудо». А до того часу були барабани «Amati». Але барабани було складно визвучити. Не було мікрофонів, не вистачало входів на пульті «Электроника ПМ01», не кажу вже про гейти і компресори. Назви такої ніхто не чув. В цьому плані була тотальна безграмотність. Та і професійні колективи «Смерічка», «Ореол», «Жива вода», «Ватра», «Беркут», «Світязь», «Кобза», «Черемош», котрі до нас часто приїжджали, також, фактично, барабани не підзвучували. Така була концепція звуку. І поява ритм-машинки — це був крок вперед в якості звучання. Можна було вже більш-менш якісно, за тими мірками, звучати і записуватися. Потім появилися робочі станції Workstation Yamaha V50, Roland D20, з появою яких відпала потреба (така, на жаль, побутувала думка) не лише в барабанщиках. Склади зменшились до мінімуму. Менше людей — краще ділиться. Чи стала від цього кращою музика? Напевно, що ні. Але якщо ритм-машинка і Workstation є музичними інструментами, то теперішні мінідиски, ноутбуки, а то й телефони — такими не є.
На щастя, ми не піддалися цій спокусі і не користуємося цими програючими пристроями. Епізодично використовуємо трубу, акордеон, електро-акустичну гітару.
Тепер на рахунок звукопідсилення. Якісне — коштує дорого, а гучне - коштує менше. Переважно вибирають гучне. Звук тепер рахують уже в кіловатах. Пригадую, колись приїхав до нас Н. Яремчук зі «Смерічкою». Зала на 600 місць, а на сцені «Regent 60» — 2 колонки по 30 Вт кожна. Але неповторний голос Назарія, прекрасні оркестровки Левка Дутківського, Гами Скупинського та висока професійність музикантів зробили свою справу. Глядачі були в захопленні. Просто Великі Артисти брали талантом, а не децибелами.
Ми за ці роки змінили багато звукового обладнання. Привозили з Ленінграду динаміки, підсилювачі лампові, робили колонки, навіть були активні топи та суби (це на той час!). Це все постійно горіло, а ми ремонтували. Воно дальше горіло, а ми дальше ремонтували. Це був безкінечний процес, особливо враховуючи напругу в нашій мережі. Досвід, як правило, приходить прямо пропорційно спаленій апаратурі або взагалі не приходить. І таке буває.
Зараз у нас якісний і потужний звук. Це такий лірико-технічний відступ і приємний спогад про той час (не про лад).
А, фактично, все починалось з 1985 року, коли ми (І. Бабинець та В. Ротерман) набиралися досвіду і музичного і життєвого в колективі Володимира Парфенюка. «Шеф», так ми його тоді називали, раніше працював в Івано-Франківській філармонії ВІА «Беркут», був музичним керівником в Хмельницькій філармонії ВІА «Товтри». Прекрасний трубач з неабияким почуттям гумору, що немаловажно. Для нас це була добра школа.
З 1992 року на клавішах грає Володимир Велигорський. Також в цей час з нами співпрацювали Ігор Бандура (м. Калуш), Ігор Савин (м. Івано-Франківськ, екс «Бункер Йо») та наш земляк Ігор Якимович. В 1997 р. в колектив приходить талановитий Василь Михайлович (клавішні, вокал). В 2000 році Петро Тонковид (саксофон) переходить в інший колектив.
А з 2003 року і по теперішній час місце за клавішами належить Роману Луцику. Він, до речі, як і В. Михайлович, є вихованцем дитячого зразкового ВІА, яким керує І. Бабинець з 1987 року. В цьому колективі робив перші кроки і Степан Білик, котрий також співпрацював з нами ще до 1990 року. Цей дитячий ансамбль — це наша «кузня кадрів».
Перші записи (1991 рік) «Три Мости» здійснювали в приміщенні цукрозаводського клубу. Про це навіть згадується в одній з наших пісень «Сни». Пізніше (1992 рік) записували в Будинку вчителя. Арсенал обладнання був нехитрий: мікшерський пульт «Электроника ПМ-01», бобінний магнітофон «Илеть», моніторами були колонки «Radiotechnica S30».
Ті перші записи, особливо 1991 року, мали неабиякий успіх, хоч в технічному плані були далекі від досконалості. Вже згодом, завдяки меценату Степану Болотенюку, ми мали змогу записуватись в професійних студіях — «Студія Лева» ( м . Львів), «Комора» (м. Київ), «Студія українського радіо» (м. Київ). Тепер у нас своя студія.
Виконуємо твори місцевих талановитих авторів - Ореста Ільчука, Василя Дутчака, Володимира Парфенюка. Є в нашому репертуарі пісні Миколи Сингаївського, Степана Галябарди. Чільне місце в нашому творчому доробку займають народні українські пісні та пісні популярних виконавців.
«Тром Мостам» аплодували в Києві і Сумах, Чернівцях і Вінниці, Івано-Франківську та Ужгороді. Ми мали честь виступати в Палаці «Україна» на авторському вечорі Миколи Сингаївського, автора знаменитої пісні «Чорнобривці». Наші пісні звучали в радіофестивалях «Пісня року», а ще на закордонні, куди наші земляки брали касети, диски нашого ансамблю з покутськими піснями. В Києві зняли кліп на пісню «Сяйво втрачених днів». В нас є багато шанувальників.
Віримо, що наші пісні не лише знайдуть своє місце на українському пісенному дереві, але й зацвітуть рясним цвітом. Віримо і впевнені, що
далі буде...